Електронний зошит Козлова Максима

Я народився у місті Запоріжжі, живу досі тут. Навчаюся у гімназії №47, в нас дуже добрі вчителя!!! Незабаром я буду поступати в муз. училище але про це потім. Мені дуже подобается ходити до музичноі школи та до будинку творчості.  Мене там багато чому навчають. 

        Співуча мова - Українська мова. Коли людина розмовляє на українській мові, то голос нібито співає якщо прислухатись, бо літери наші наприклад: "і" дуже чутно у розмові. Барвінок - це  квітка, так само як і наша  українська мова- квітуча і жива, коли дивишся на барвінок душа твоя розквітає, ти бажаеш співати,  так само відбувається і тоді коли говоришь чи слушаешь УКРАЇНСЬКУ МОВУ!!! 

        Взагаліто Українська мова отримує лідерство серед всіх мов світу (це власне моя думка). Хоч наша мова дуже продавня ,але ж це й добре, деякі вчені її порівнюють з литописами, бо кажуть що вони майже на одній мові написані.

        То я вважаю що наша моя справді є солов'іна та барвінкова!!!

     Відколи існує людство — були конфлікти, були війни. Причини кожного випадку начебто називають різні, але легко переконатися в тому, що насправді причина одна й та ж — неповага до інших людей, бажання панувати й підкоряти собі, утверджуючи свою зверхність. Мені невідомий жодний факт конфлікту, який стався через якесь непорозуміння.

   Бувають звичайні війни як прояв державної політики, коли з обох сторін гинуть люди. А скільки «війн» відбувається в житті кожної людини, породжених грубістю, зневагою, приниженням. Такі «війни» ми називаємо побутовими конфліктами. Добре, що в деяких школах дітей навчають розв’язувати конфлікти ненасильницьким способом, а шляхом розмов, бажанням порозумітися, одним словом, — шляхом переговорів. А як же бути тим, кого в школі цьому не навчають? Та ще інколи й самі вчителі бувають стороною конфлікту? На моє глибоке переконання, про вирішення конфліктів треба писати всюди: в Інтернеті, в молодіжних газетах чи журналах, розвішувати плакати, кидати в поштові скриньки листівки на зразок реклами. А всіх без винятку вчителів треба навчити конфліктології. Бо конфлікт, в основі якого — жорстокість і небажання розуміти інших, врешті може обидві сторони зробити такими ж жорстокими й несправедливими стосовно інших людей. Річ у тім, що часто скривджена людина жадає помсти, а це штовхає до нових і нових конфліктів. Такі виснажливі моральні «війни» просто спустошують людину й роблять її черствою та байдужою до довколишніх.

   У конфліктах не буває переможців, програють обидві сторони, якою б не була причина конфлікту. Наприклад, на додаток до того, що було сказано вище, треба було б над входом до школи повірити плакат: «Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини». Може, після цього конфліктів би стало менше, зокрема в школах.

Як плоть моя замішана
на крові , отак мій дух -
на українській мові.

Т.Майданович 

 У кінці другого тисячоліття українці отримали історичний шанс на утвердження власної державності , і мові належить особливе місце в цьому процесі , процесі етнонціональної консолідації . Мова забезпечує постійність даного процесу , кодуючи його на рівні як свідомості ,так і підсвідомості. 

     Живим прикладом мовної лояльності для багатьох представників української еліти стали їхні контакти з українським зарубіжжям . Ефект посилювався тим , що брати по крові зуміли уникнути асиміляції далеко на чужині , контактуючи з багатьма мовами.

     Змінився статус української мови на історичній батьківщині ,відтак і в діаспорі - тепер українська є мовою державної нації .Ці зміни надто повільно долають шлях від проголошення до реального втілення ,але загальний прогноз щодо розвитку мовної ситуації в Україні став значно оптимістичнішим .Розвиток української мови в діаспорі - це не просто частина історії національної мови .Це важливий соціолінгвістичний і етнокультурний ресурс ,школа виживання і самоусвідомлення .Як відчуття Батьківщини часто загострюється на чужині ,так особливості мовної свідомості рельєфніше постають у двомовному соціумі.

     На жаль, ситуація з українською діаспорою в Росії і сьогодні продовжує залишатися вкрай складною. Для задоволення культурно-мовних потреб мільйонів українців у Російській Федерації не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, часопису, теле - чи радіопрограми. Єдиним надбанням став Український культурний центр у Москві на Старому Арбаті та декілька відділів української літератури в російських бібліотеках.

     А владним структурам усіх країн, де проживають національні меншини, потрібно постійно нагадувати про результати багаторічних досліджень авторитетних фахівців, збереження якнайширшого генетичного, мовно-культурного генофонду виступає важливим ресурсом інтелектуального розвитку майбутніх поколінь і забезпечує суспільний добробут нації.

            На мій погляд компроміс може бути між добром і злом. Тому що я знаю одну історію і зараз вам її розповім.

            Одного разу дві сторони добро і зло воювали між собою за владу над світом,  аж як не зрозуміли що вони обоє можуть програти. Вони дізналися що є така істота яку називають  «Порожнеча». Добро і зло розуміло що Порожнеча їх переможе, але якщо вона буде на волі то ні буде нічого ні добра, ні зла, ні світу.

            І вони погодилися піти на компроміс, а умови буди такими: Янгол Світла та Янгол Темряви повинні були разом охороняти порожнечу, щоб ніхто та ніколи її не визволив.

            І тепер коли я знаю цю історію я можу чітко говорити що компроміс між добром і злом може бути!!!

Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати в невеликому селищі Обухові неподалік Києва, де народився 14 листопада 1912 року, виніс він найперш незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити». У тій хатині почув він уперше і думи Шевченкові...

Жилося родині Самійла Малишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант музики.

Підрісши, пішов у семирічку, потім навчався в медичному технікумі. Та кликали його інші мрії, жив у юнаковій душі потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Тож і привів він Малишка на літературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер — Київський університет іового захоплення.

Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер — «Дніпро»). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання.

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від вороов'ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі візії майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили ніжності й любові:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962р. писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» Малишко Андрій Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя».

Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше — «Батьківщино моя». Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки «Україно моя», вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут «великий, єдиний»? І замість «Україно моя» з'явилось «Україно Радянська» або й просто — «Батьківщино». Поет змушений був дописати строфу про «синів Росії», з якими поряд стояли українці...

А ще пізніше зазвучали й звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Хоча поет з пошаною й любов'ю ставився до всіх націй, включаючи й російську. Досить пригадати його поему «Прометей», де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір'ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.

По війні поет інтенсивно працює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних